Валентайн Акленд — поетеса, чиє життя стало викликом суспільним нормам. Вона сміливо ламала гендерні стереотипи, відкрито кохала жінку та підтримувала радикальні політичні ідеї, що робило її провокаційною постаттю для свого часу. Саме це поєднання непокори й ліричності зробило її голос унікальним у британській поетичній традиції. Далі на londonka.
Ранні роки та творчий шлях Валентайн Акленд
Мері Акленд народилася 20 травня 1906 року у Лондоні. У родинному колі її лагідно називали Моллі. Молодша з двох сестер, дівчинка зростала в атмосфері англіканських традицій Норфолку та здобула освіту у монастирській школі столиці, що сформувало її ранній духовний та інтелектуальний світ. У дев’ятнадцять років вона імпульсивно вийшла заміж за Річарда Терпіна. Шлюб виявився приреченим від самого початку, адже чоловік був гомосексуальним і не міг виконувати подружні обов’язки. Попри його готовність усиновити дитину, юначка вирішила розірвати з ним зв’язки, які не приносили щастя.
Звільняючись від обмежень невдалого шлюбу, Моллі почала переосмислювати себе. Вона обстригла волосся у модну тоді коротку зачіску Eton Crop, почала носити чоловічий одяг і нерідко справляла враження вродливого юнака. Коли ж змінила ім’я на Валентайн Акленд, це стало символічним жестом народження нової особистості. У кінці 1920-х вона долучилася до богемного кола митців, що збиралося у селі Чалдон у Дорсеті під покровом Теодора Френсіса Поуїса. Там ентузіастка відкрила у собі стриманий, але сповнений внутрішньої сили поетичний голос.
Саме у Чалдоні Валентайн Акленд зустріла Сильвію Таунсенд Ворнер — старшу на дванадцять років письменницю, надзвичайно освічену та блискучу інтелектуалку з неймовірною здатністю до любові. Їхній роман, що розгорівся у 1930 році, тривав майже чотири десятиліття. До зустрічі із Сильвією Валентайн уже публікувалася у літературних журналах і вважалася перспективною молодою поетесою. Проте саме кохання до неї дало їй нові глибини творчого натхнення.
У 1934 році Валентайн Акленд та Сильвія Таунсенд Ворнер видали збірку «Whether a Dove or Seagull», у якій обмін любовними віршами став не лише літературним, а й інтимним жестом, відображенням їхньої глибокої прихильності одна до одної. Того ж року обидві вступили до Комуністичної партії Великої Британії, сприймаючи політичну боротьбу як продовження своєї моральної позиції та гуманістичних переконань. Разом пара вирушила доброволицями до Іспанії під час громадянської війни. У Барселоні вони працювали у Британському Червоному Хресті, бачили реальність республіканського спротиву й пережили війну зблизька. Як делегатки антифашистської конференції письменників, жінки побували в обложеному Мадриді та на лініях фронту Гвадалахари.
Попри початкове бажання стати комбатанткою, Валентайн опинилася у глибокій депресії через реальність війни. Розчарування у сприйнятті їхньої спільної книги, наростання психологічної втоми та залежність від алкоголю призвели до зрад. Сильвія намагалася ставитися до цього поблажливо, доки роман її коханої з американським однодумцем не став серйозним. Зрештою, їхні стосунки витримали випробування, хоча писати Акленд після цього стало важче й повільніше.
На початку 1950-х років вони орендували дім у Солтгаузі. Сильвія саме там працювала над своїм останнім романом «The Flint Anchor», опублікованим у 1954 році. Водночас Валентайн почала боротися зі смертельною хворобою, у чому їй допомогло повернення до поезії. Її пізні вірші мали спокійний, мудрий, пронизаний роздумами характер про скінченність життя, незламність любові та здатність людини вижити духовно, навіть коли тіло слабшає. 9 листопада 1969 року жінка померла від раку молочної залози. У своєму горі Сильвія знайшла сили завершити те, що Валентайн уже не могла зробити сама: вона відредагувала посмертну збірку «The Nature of the Moment» та підготувала до друку їхні листи.
Сильвія Таунсенд Ворнер та Валентайн Акленд
Визнання та значення діяльності Валентайн Акленд
Валентайн Акленд писала про лесбійське кохання без умовчань і завуальованих натяків, про соціалістичні ідеї та класову боротьбу, про духовні пошуки та красу природи, а також про руйнівну природу війни. Її власне життя, позначене алкогольною залежністю, зрадами та емоційними кризами, похитнуло, але не зруйнувало її. Лише після смерті жінки її інтимно-сповідальний стиль знайшов ширше визнання, а інтерес до лівих митців 1930-х років повернув увагу й до її спадщини.
