Одним із символів післявоєнної богемної культури Великої Британії вважається The Colony Room Club. Коли традиційні паби працювали за жорсткими часовими межами, він став справжнім прихистком для митців в атмосфері вільного спілкування і самовираження. Тут не існувало кліки, дрес-коду чи необхідного статусу — лише плинне середовище, що ламало звичні бар’єри між людьми. Далі на londonka.
Пітер О’Тул працює за барною стійкою
Історія заснування та розвитку The Colony Room Club
Післявоєнний Лондон характеризувався суворими соціальними обмеженнями, але водночас прагнув до культурних експериментів. Паби того часу працювали з 11:00 до 14:30, після чого закривалися на тривалу перерву. Саме у цей проміжок часу з’являлися клуби, які могли функціонувати без заборон. У 1948 році The Colony Room Club виник у крихітному приміщенні на першому поверсі будівлі на Дін-стріт, відомій своїми тісними та сумнівно чистими сходами. Втім, ця атмосфера лише додавала закладу автентичності та неповторного характеру.
Головною фігурою The Colony Room Club була Мюріель Белчер — його власниця і засновниця. Вона не мала класичної освіти, але мала рідкісний талант залучати людей. Її гострий розум, дотепність і вміння створювати особливу атмосферу робили клуб унікальним. Ба більше, жінка вміла підтримувати баланс між різноманітними соціальними групами: від гангстерів до аристократів, що вимагало від неї не лише харизми, але й значної витримки.
На початку 1950-х років The Colony Room Club ще зберігав риси висококласного закладу, що відповідало прагненню до розкоші та ексцентрики. Однак з часом цей вишуканий фасад змінився на атмосферу відвертого занепаду. Брудні та смердючі сходи до клубу стирали різницю між класами, расами, статтю та сексуальною орієнтацією. Така відсутність соціальної ієрархії стала однією з головних характеристик клубу, що відрізняла його від формальніших столичних закладів того часу.
Одним з перших постійних відвідувачів та засновників The Colony Room Club був художник Френсіс Бекон, чия присутність значно вплинула на формування атмосфери цього місця. Протягом чотирьох десятиліть воно слугувало для нього другим домом. Попри часті подорожі до Танжера, Парижа чи Монте-Карло, чоловік завжди повертався до цього клубу, де продовжував експериментувати із живописом навіть у стані алкогольного сп’яніння чи сильного похмілля. Його присутність приваблювала молоде покоління художників, таких як Майкл Кларк, Дем’єн Герст та Марк Квінн, які у 1970-х, 1980-х та 1990-х роках знаходили натхнення у богемному хаосі закладу.
Коли Мюріель Белчер померла у 1979 році, керівництво The Colony Room Club перейшло до її вірного бармена Ієна Борда. Він був словесно спритним, енергійним переслідувачем зануд і чудовим оповідачем, хоча його особистість могла викликати змішані почуття. На його чолі клуб перетворився на справжній театр жорстокості, де конфлікти були звичним явищем, але це лише підкреслювало його унікальність. Чоловік утримував заклад як спосіб вшанування пам’яті колишньої власниці до своєї смерті у 1994 році.
Після цього The Colony Room Club очолив Майкл Вояс, якому вдалося вдихнути нове життя у легендарний заклад. Він перетворив його на місце для нового покоління митців, акторів і музикантів. Однак фінансові труднощі змусили власника оголосити про закриття клубу у 2008 році.
Несподівано для всіх, The Colony Room відродився як Colony Room Green у підвалі будинку Геддон-стріт, 4, у 2023 році. Це стало значною подією, адже він вперше відчинив свої двері для широкої публіки, змінюючи своє обличчя для нової епохи. Заклад почав пропонувати живу джазову музику із середи по суботу, а також регулярні художні виставки та літературні читання.
Френсіс Бекон, Мюріель Белчер та Пітер Старк, 1975
Спадщина та значення діяльності The Colony Room Club
The Colony Room Club став культовим місцем для поколінь митців, що формували післявоєнний культурний ландшафт Лондона. Окрім Френсіса Бекона, його відвідувачами були Девід Бові, Люсьєн Фрейд, Джоан Літтлвуд, Джон Дікон, Деніел Фарсон та багато інших представників богемної сцени. Вони приходили сюди як для випивки, так і для творчих дискусій, обміну ідеями та формування культурних зв’язків. Неформально заклад виконував функції не лише бару, але й своєрідного центру підтримки, місця психологічного розвантаження, бюро з безробіття і навіть центру консультацій для шлюбних пар.
Сара Лукас та Дем’єн Герст